Поділ майна подружжя. Проблемні питання. Судова практика
Інститут поділу спільного майна подружжя це досить складна сфера цивільного права в Україні, оскільки на сьогоднішній день суди України усіх рівнів доволі часто виносять рішення в подібних правовідносинах, які подекуди не узгоджуються не тільки між собою, а й з чинними нормами Цивільного та Сімейного кодексів України.
Основні положення, які регулюють право спільної власності подружжя викладені у главі 26 Цивільного кодексу України (ст.ст. 355-372).
Питання щодо особистої приватної власності кожного з подружжя та їх спільної сумісної власності врегульовані положеннями глав 7 та 8 Сімейного кодексу України (ст.ст. 57-59 та 60-74).
Спільне майно громадян (не тільки подружжя) може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 2 ст. 355 ЦК України).
Загальним правилом є те, що будь-яке майно, окрім речей індивідуального користування, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ст. 60 СК України).
На жаль, значна кількість шлюбних відносин між громадянами в нашій країні передчасно добігає кінця з самих різноманітних мотивів, що в подальшому має наслідком виникнення між ними спорів щодо користування та поділу спільно нажитого майна.
Основним питанням, яке виникає при поділі спільного майна є доведення сторонами свого «вкладу» в придбання такого майна.
Тобто, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є:
1) час набуття такого майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма статті 60 Сімейного кодексу України вважається правильно застосованою.
Крім того, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Скажімо поділ спільного нерухомого майна між подружжям на сьогоднішній день не представляє собою «Біном Ньютона», оскільки цілком вкладається у вищезазначену правову конструкцію, а оскарження правочинів за якими один з подружжя відчужив об’єкт нерухомого майна без дозволу іншого з подружжя мають досить однорідну, послідовну та чітку судову практику, так як такі правочини потребують нотаріального посвідчення, і надання дозволу іншим з подружжя на здійснення такого правочини також має бути нотаріально посвідченим (ст. 657 ЦК України; ч. 3 ст. 65 СК України).
Що стосується поділу рухомого майна, то в цій ситуації труднощі були пов’язані із тим, що згідно положень ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Правочини щодо купівлі-продажу автомобіля звісно виходять за рамки дрібного побутового і в разі продажу автомобіля одним з подружжя без дозволу іншого часто-густо мали наслідком подання позовів до суду про визнання недійсними таких правочинів.
Проте 21.10.2015 ВСУ у своїй постанові № 6-1297цс15 встановив, що оскільки договір про відчуження рухомого майна, який не потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації, у справі, яка була предметом розгляду ВСУ 21.10.2015, було укладено в період шлюбу між сторонами та з відома іншого з подружжя, слід вважати, що договір укладено в інтересах сім’ї за взаємною згодою подружжя, а тому висновки суду першої інстанції про вчинення оспорюваного договору без згоди позивача не відповідають дійсності і за таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Таким чином діє правова конструкція згідно якої продаж автомобіля, скажімо, чоловіком без згоди його дружини, вважатиметься дійсним правочином, якщо судом буде встановлено той факт, що дружина була обізнана про те (може бути підтверджено показами свідків), що чоловік продав автомобіль, і у дружини не буде реальної можливості для оскарження даного правочину у суді, оскільки презюмується те, що правочин «укладено в період шлюбу між сторонами та з відома іншого з подружжя».
Що стосується, наприклад, грошових коштів, внесених одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, то ВСУ висловив свою позицію з цього питання у постанові від 03.06.2015 №6-38цс15, де зазначив, що такі грошові кошти стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об’єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
Таких же по суті висновків також дійшли суди касаційної інстанції зокрема під час розгляду касаційних скарг у справах № 6-39503св12, 6-39768ск12, 6-49553св12, 6-23274св13, 6-38503св14, 6-33283св14 в частині, що стосується неврахування при поділі спільного майна подружжя вартості внеску до статутного капіталу товариства.
По іншому врегульовано статус майна в Приватному Підприємстві. Так, в рішенні Конституційного суду України №17-рп/2012 від 19.09.2012 р. зроблено висновок, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Але, це пов’язано виключно зі статусом майна саме в Приватному Підприємстві і не відноситься до інших господарських товариств.
В цілому, з аналізу сучасної судової практики можна зробити висновок, що якщо раніше для доказування спільності майна подружжя достатньо було доказів, що вказане майно було придбано в період шлюбу, то зараз треба більш ретельно підходити до доказування спільності майна подружжя, інакше є вірогідність що суд не задовольнить Ваші вимоги.
Юридична компанія «Слєсарєв і Погребняк» надає послуги по поділу майна подружжя як в добровільному порядку (нотаріальне оформлення), так і в судовому порядку.
Більше 10 років практики в сімейних спорах!
Запис на консультацію за телефоном 067-889-19-05.
Микола Мусійченко,
директор Юридичної компанії «Слєсарєв і Погребняк».
Стаття опублікована у виданні «Юрист & Закон» №46, 07 грудня 2017, та доступна за посиланням https://uz.ligazakon.net/#/articles/EA011033